Що сі в полі забіліло,
Ой чи гуси, чи лебеді?
Тепер гуси не літають,
А лебеді не пливають,—
Татарове полон женуть:
Один полон з жіночками.
Другий полон здівочками,
Третій полон здіточками.
Стали кошом під Яришом,
Та взяли сіпаєвати:
Дівка впала паробкові,
А тещенька зятенькові.
Взяв він її попри коні.
Ой кінь біжить дорогою,
А тещенька терниною;
Назад себе поглядає,
Кровця сліди заливає,
Чорний ворон залітає,
Тоту кровцю іспиває.
Приїжджає він до двору:
“Вийди, вийди, татарочко!
Привівєм ті невільницю,
А до смерті робітницю”.
А вона ї та й завела.
Три роботи загадала:
Оченьками стадо пасти,
Рученьками кужіль прясти,
Ноженьками колисати.
Теща дитя колисала
І дитині приспівала:
“Люлю, люлю, татарчатко,
По доненьці унучатко!
Бодай стадо виздихало,
Бодай кужіль спопеліла,
Бодай дитя скаменіло!”
Учув тото вірний слуга:
Чи чули ви, панєнько,
Як вам кляла робітниця:
“Бодай стадо виздихало,
Бодай кужіль спопеліла,
Бодай дитя скаменіло!”
Ой побігла татарочка.
Бігла боса без пояса
Та вдарила по личеньку
Свою рідну матіноньку!
“Ой ти, доню, моя доню!
Не тілько-м тя годувала,
По личеньку тя не била”.
“Мамо ж моя старенькая,
По чім же сь мя іспознала,
Що сь мя доненьков назвала?”
“В неділю сь барвінок різала
Та й си пальчик відрізала,
І потому-м тя спізнала”.
“Мати моя, мила мати,
Скидай з себе тії лати,
Возьми дорогії шати.
Будеш з нами панувати!”
“Ліпші мої вбогі лати,
Ніж дорогі твої шати;
Я не хочу панувати,
Піду в свій край загибати”.
“Слуги ж мої та й вірнії!
Пряжіть коні ворони,
Везіть мамку в єї краї!”
