Мені здавалося, як лілеї зривав,
Що тих квіток у нас немало.
Я їх коханій дарував,
Я їх коханій дарував,
Мене кохана цілувала.
А білі квіти юнаки несли в човни,
А білі квіти рвали всюди…
І важко плакали вони,
І важко плакали вони,
І важко плакали, мов люди.
Уже літа на білих конях пропливли,
По білих квітах вдаль промчали.
І квіти вже не зацвіли,
І квіти вже не зацвіли,
Де нас кохані зустрічали.
Ой хто ж так ніжно їх лілеями назвав,
Немов признався у коханні?
Якби ж я знав, коли зривав,
Якби ж я знав, коли зривав,
Що людям тих квіток не стане…
Якби ж я знав, коли зривав,
Коли зривав, коли зривав,
Що ті квітки для нас останні!
