Раз московські сенатори
Змовились мовчати,
Щоби нашим запорожцям
Відвіту не дати.
Ото входять запорожці,
Москалів вітають;
А ті сидять бовванами,
Не відповідають.
Запорожці ідуть ближче,
Стали коло стола.
А ті сидять, як сиділи,
Жаден ані слова.
Тогди старий запорожець
До своїх озвався:
«Чи не в пустку, мої діти,
Я з вами забрався?»
«В пустку! В пустку!» — закричали,
«То що ж, мої діти?
Коли в пустку ми забрались,
То можна й … !»
«А запевне, дядьку, можна!»
Гримнули по разу
Та й пішли додому ждати
Другого указу.
