Горить ватра на дарабі, вітрець повіває,
Полониною флояра плаче і ридає.
Зайшло сонце нічку спати за високі гори,
Темна мряка закриває села, скали, бори.
Пливуть сплави Черемошем, як стріла, так швидко:
Тут їх бачиш, як минають, і вже їх не видко.
Попрощали гори, скали, любу верховину
І смереку зеленую, явора й калину.
Коло Кутів і Вижниці сплави поставали,
Гуцулики кучеряві їсти посідали.
Тільки сіли, вже між ними жид ся увихає,
Коби хитро ошукати гуцула, гадає…
Не давайся, гуцулику, у жидівські руки,
Бо течи із тебе буде піт кривавий з муки.
Пробудися з сну твердого, перестань дрімати,
Бо на душі гріх пекельний, смуток будеш мати.
Як ти будеш все служити проклятій горівці,
В безвідь підуть воли, коні, корови і вівці.
Твоє серце, хоч свобідне, буде бити тихо,
А по горах стане сумно, гірко, нудно, лихо…
А тим лихом будуть гори, скали гомоніти,
Лиш за лихо будуть грати флояри, трембіти.
Лиш за лихо буде Черемш шептати зарінком,
І садок не замаїться зеленим барвінком.
Лиш закряче верховинов чорная ворона,
З мозолистих рук поллється людська кров червона.
З високої полонини ухо лиш зачує,
Як флояра вівчарева плаче і сумує.
А з нев жалко заридають луги і калина,
Скали, гори і зелена ціла верховина.
Старий гуцул на могилі, дівча над рікою
Заливати будуть личко гіркою сльозою.
Пробудіться, гуцулики, не пийте горівки,
Бо будете нарікати тяженько на віки.
__________________
* зарінок – побережжя, на котрім ріка осаджує рінь і намул, а котрий відтак поростає травою.
