Мов той сніг, білівся цвіт
В долі на калині;
Циганочка ворожила
Молодій дівчині.
Бобом ворожила раз, –
Було то весною:
«Біб, дитинонько, звіща:
Дрібною сльозою
Личко вмиється твоє».
Дівчина сміялась:
Що є в світі туга, жаль
Ще вона не знала.
Осінь загостила в світ,
Полетіли птиці,
Бузьки, сиві журавлі
І перепелиці,
Десь за море в край чужий
На калину сіли
Дрозди і всі ягідки
До крихточки з’їли.
Засмутилася калина:
Тяжко при дорозі
Без ягід і без краси
Сироті-небозі.
У морозах, у снігах
Вік свій вікувати,
В люту хугу під снігом
Весни дожидати…
Пощезали вже сніги,
Бір знов зеленіє,
Бідне дівча, мов живцем,
Мре і сохне, мліє:
«Той, що присягав любов,
Той мене покинув…
Відживає в світі все,
Лиш я мру і гину.
Личка рожі бліднуть вже,
Бо їх поливаю
Я сльозою день і ніч,
Спокою не знаю.
На калині ягідки
Будуть червоніти,
В моїм серці тільки сум, –
Ах! Гіркий мій світе!»
Зеленіє знов калина,
В цвіти убираєсь;
А дівчина-сиротина
Слізьми умиваєсь.
