Пане-брате, товаришу,
Сідлай вороного,
Най поїду до Дунаю,
Синього-старого.
Може, прийме жаль гарячий,
Мого серця горе
В свої води і понесе
Їх у Чорне море.
Мої сльози русалоньки
Пильно позбирають
І рядочком на шовковий
Шнурок посиляють.
А дівчину чорноброву,
Що мене любила
І лиш гралася зі мною,
Усміхом манила,
А другого до серденька
Тулить, пригортає,
Про присягу мені дану
Зовсім забуває, –
Там осудять, щоб блудила
Від зорі до зорі,
Блукаючи, ридаючи
По тій Чорногорі;
Щоб там косу розплітала,
З відьмами гуляла.
Щоб спочинку на сім світі
Повіки не мала.
Осідлали вороного,
Легіник прощаєсь
З рідним батьком сивовусим,
В сідельце сідає.
І заплакав молод гуцул
Ревними сльозами:
«Оставайте всі здорові,
Бог най буде з вами!»
І полинув чагарами
До битого шляху…
Більш ніхто не бачив в горах
Його, сіромаху.
Літ вже тридцять проминуло,
Гуцул не вернувся,
З горя, з туги при Дунаю
Сердешний минувся.
Вража дівка ще й донині
В Чорногорі блудить,
Русу косу розплітає,
Білим світом нудить.
Сумний голос її пісень
Лісом розлягаєсь,
А як треті півні вчує,
Не знать де діваєсь…
