Природа убралась у шати зелені.
Стопились полями студені сніги,
Співали пташата у лузі тінистім,
Шуміла долина, раділи ліси.
І я по хоробі, блідий і зісохлий,
Потішити душу сирітську мою,
Забути страждання, забути недолю,
Ту відьму кощаву і злющу-лиху,
Поволі з комірки тягнувся слабою
Ногою в садочок, а мати руков
Гарячу головку тримала й шептала:
«Коли ж то, коли знов ти будеш здоров?»
«Мені лиш поможе солодкий спів пташок,
Сердешная ненько», – я стиха сказав.
І голову клоню на ненечки груди,
Й на тайни лугові, святі наслухав.
Чи спів чародійний, чи днина весняна,
Чи світу й природи чудова краса,
Чи матерні груди те чудо зробили? –
За тиждень хороба пропала уся.
А ненька радіє і тішиться мною,
І молиться богу, на прощу іде,
І де лиш обернесь, мов сива горлиця:
«Здоров він вже, боже!» – все шепче, гуде.
А я все в городці під липою сиджу,
На спів наслухаю, дужчаю щодня;
І то мені часто на думку впадає:
«Як, боже, уміє співати вона,
Та пташка маленька! Ах, боже мій милий!
Щось тисне у серці, і я би співав!»
І так я поволі думки мої й пісні
Рядами сумними писати зачав.
Та горе! недоля! хороба вернулась,
Бо в болях ті думи родились на світ.
Умерла і ненька з великого жалю,
У темній могилі зо двадцять вже літ
Дрімає тихенько, і сина забула,
А син так ізнидів, що й глянути страх;
Хоч рад би нещасний головку склонити,
То серце боляче все дзьобом той птах
Кривавить щоднини, що то Прометея
Так тяжко карав і загинуть не дав.
Криваве серденько за ніч виростає,
І знов мене пне щось, щоб стиха писав.
Вночі я віршую, а рано знов дзьобом
Орел той кривавить серденько моє,
І серце утихло б у грудях зболілих,
Та ледве що тільки ще тьохка і б’є…
Думки жалібненькі і пісні рідненькі,
Ті писані сльози, гарячі, дрібні,
Із муки гіркої під небо злітають,
Де з піснею линуть пташата малі.
Співайте, літайте ви, співці крилаті,
Від вас не одну я співаночку вчув;
А як, щебетливі, зачуєте нишком:
«Співак сивоусий із богом уснув», –
То й там заспівайте про неньку старую
Мені, щебетушки, все вісті несіть,
І доленьки-волі ви, други, за мене
Від бога і вечір, і рано просіть.
Бо неньку нещасну тепер облітає
Із факлею фурья незгоди лиха…
Ах боже мій правий! Знов серце зболіло
Від дзьоба грізного! Недоле моя!
