Вчора високі Карпати горіли
У світлі сонця наче алмази;
Сосни, смереки здалі здавались,
Що то смарагди, що то топази.
Нині похмурії, наче габою
Мряка покрила скали і гори,
Смутком повились щити-рокити,
Обіч і доли, ліси і бори.
Вчера злітав я думков до неба,
Гордо соколом до хмар зносився,
На світ хороший оком, веселим,
Мов на рожевий рай той, дивився.
Де я поглянув, всюди лиш бачив
Згоду й любов. До щирої груди,
Наче ті брати, всі ся горнули…
Радісно скрикнув я: «Се в мене люди!»
Нині розплився сон солоденький,
Де ся поверну, пустку лиш бачу.
Злість і незгода, мов гідра люта,
Рай розвалила. Бідний, лиш плачу.
Люди любов всю позабували,
Звірі лютують, пекло настало,
Пісня затихла, цвітка зів’яла,
Доля і щастя зникло, пропало.
