Зажурився, засмутився гуцул старий, сивий,
Що на старість неборака такий нещасливий.
Хлопця взяли у рекрути, доньки ся віддали,
А йому хрест смерековий вже давно поклали.
Самотою він лишився, як в полі билина,
В очах сльози сирітськії як нічка так днина.
Сльози його тільки сушить вітрець в полонині,
Вже й виплакав сивоуснй очі ясні, сині.
Вже й потіхи на сім світі сирота не має;
Тільки як на верховині вівчарик заграє,
То на хвилю молодіє, аж серденько скаче,
І знов зітхне, посумніє і тужно заплаче.
Бо трембіта пригадає літа молодії,
Що вже щезли, полетіли у краї чужії…
Пригадає літа давні, як ще колисався
В снах солодких, золотавих і за князя мався…
Все минуло і пропало, щезло і змарніло,
У незнані сторононьки марне полетіло.
Тільки туга нестерпима та старість лишилась,
На цминтарі хрест маленький і чорна могила.
