Тарас Шевченко – Думи мої, думи мої: Вірш

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..

Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози… чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?.
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу світом? «Нічого робить»,—
Не сказали б на сміх…

Квіти мої, діти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав…
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи,—
Я більше не хочу.
Одну сльозу з очей карих —
І пан над панами!
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!

За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі…
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині…
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душі козацькії
В Украйні витають —
Там широко, там весело
Од краю до краю…
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий — море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили — гори,—
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засідала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило…
Лягла спочить… А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки,—
Бо дотепні… А я… а я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну…
А слова — немає…
А за лихо… Та цур йому!
Хто його не знає!
А надто той, що дивиться
На людей душою,—
Пекло йому на сім світі,
А на тім…
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється…
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком — люди не побачать,
То й не засміються…
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки… не засиплють
Чужим піском очі…
Отаке-то… А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує —
Карай того, боже!

Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас,—
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,

А я — тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу…

Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.

Аналіз вірша “Думи мої, думи мої” Шевченка

Вірш написаний на початку 1840 року в Санкт-Петербурзі. Слід зазначити, що в цей період автор відчуває самотність на чужині й водночас його кругозір раптово розширюється, що впливає на творчість. Віршів під назвою «Думка» було написано у 1838 році чотири ‒ а поезія «Думи мої» є логічним продовженням цього циклу громадянської лірики.

Головна ідея твору ‒ народ має право на щасливе та вільне майбутнє, яке доведеться вибороти силою. Та водночас автор в образі ліричного героя показує прагнення до особистого щастя «За чорнії брови Серце рвалося, сміялось» і творчої самореалізації й суспільного визнання «Привітай же, моя ненько… моїх діток нерозумних».

Автор романтизує героїчне минуле України й оспівує козацьку силу як невідʼємну складову держави, що будує своє життя за власним бажанням. Образи козацької вольниці ілюструються такими образами, як «булави», «бунчуки», воля козацька персоніфікується ‒ вона родилася, гарцювала, засівала поле, тобто веде звичне для українських селян життя.

Ліричний герой також романтизований. Він протистоїть суспільству, яке його не розуміє. Тож свій талант він має реалізовувати «нишком», щоб люди не бачити й не сміялися, не осуджували «Нічого не робить».

Фрагменти інтимної лірики в цій поезії (опис карих очей, проведеного разом з дівчиною часу у садку, «ласки дівочі») використані для того, щоб підкреслити абсолютну самотність героя, вирваного з рідного для нього середовища й відірваного від небагатьох близьких. Автор підкреслює статус ліричного героя ‒ сирота, тому очевидно, що влаштувати особисте життя йому проблематично і відповідно втрата контакту з коханою для нього більш трагічна.

Поширеним літературним прийомом у поезії є порівняння ‒ «як пилину», «як дитину», «як той ворон».

Поезія насичена образами тварин та птахів, притаманних українському фольклору. Використані такі символи:

• Ворон ‒ лихо, смерть;
• Соловейко ‒ кохання, талант, спів;
• Змія ‒ горе, зрада, смерть;
• Орел ‒ гордість, сила, сміливість, здатність далеко (не лише в просторі, але й в часі) бачити.

Природа України, її пейзажі відображають історію ‒ автор згадує і про Дніпро, у якого «ревуть пороги», і розказує, як «виросли могили».

Ліричний герой згадує всі ці пейзажі з почуттям ностальгії і адресує всі свої думи українцям. Він вірить у відродження колишньої слави та могутності завдяки незламному духу й доброму серцю українців. В Україні можна знайти «щиру правду», «слово ласкаве», а «може, й славу».