На сіні, що срібліє над кущами,
завмерли дві душі в легких тілах.
Я знаю,
хто прикидав їх пластами.
Нас кличуть, мила,
душі у сінах.
Живе, скажи, чи неживе створіння
тут нипає, стискаючи горби?
Оце, обдерте глодом озвіріння,
оце проміння пекла полюби.
Бо ось надходить мить —
і пахне м’ята.
Барвінок пахне —
забирає зір.
Чужим, навскісним запахом зайнята, —
ти є. Півдухом перловидних нір —
ти є. Паду, німію — все, доволі!
Є ти. І тільки ти. І доки ти —
оці кущі,
потовчені і голі
в своє важке волосся заплети.
