Ти нарешті збагнув:
ти — один.
І природу прийняв як провину.
Ніби жінки нома, чий ти син?
І вона вже не видихне: сину.
Не тебе сповивала вона,
не тебе колисала, співала
не тобі.
В нас бував сумна
нова радість, яка не бувала.
В нас буває така самота,
що найлегше її колисати,
притуливши до неї уста…
Ти забув:
відколисув мати.
Ти благав:
хоч на день, на один
дай пірнути у душу невинну,
бо нарешті збагнув,
чий ти син,
бо нарешті покликано: сину.
Але сниться тобі: серед нив —
сива ягідка.
Стоїть, наслухає:
б’в копитами здиблених днів
той, хто справді тебе породив,
той, хто замисел Господа зяав.
