Під вікнами хати штики заблищали
І сунув до хати мадярський жандар,
А очі у нього щось хутко шукали:
“Чи тут живе — каже — поет і бунтар?
Чи тут живе знаний Угорщини воріг,
Що так ненавидить угорських панів,
Що в панській країні голосить роздори,
До бунту провадить своїх русинів?
Права вимагає — права либонь наші! —
Він бунтом задумав валити старе…
А де ж наша шляхта візьме свинопасів,
А де ж лісорубів і слуг набере?…
Читати навчає своїх гречкосіїв,
Ще й книги узявся писати для них
І гасла ворожі між ними він сіє…
А де ж він, а де ж він, поет-бунтівник?”
І вийшов із хати поет неспокійних,
В одній ручі книжка, а в другій перо,
Подав свої руки та не безнадійно,
Жандари подвійно звязали його.
Він знає, за що він терпить і страждає,
За що йому плюнув у вічі жандар,
Та голову пишно і гордо тримає,
Він батько народу, поет і бунтар.
Ведуть вулицями поета в кайданах,
Ступав із думками та не паленів,
— Ударить година, народ придавлений
Лопати і коси візьме до панів…
— Уб’є стологову зміюку прокляту
І вилами кине на сміття, на гній
І пустить із димом барлоги-палати,
А попіл огидний змете буревій.
