Бачив я сьогодні
Злидні і біду
І яку — здається —
Більше не знайду.
Це ж селяни в горах,
Це ж робітники,
Бідні лісоруби,
Слуги, візники,
Що без праці гинуть
Дуже довгий час,
В печінки їм лізе
Безробіття квас.
“Криза” — всюди “криза”,
Говорить загал,
Дав нам подарунок
Чортів капітал…
Голі і голодні,
Хворі, немічні,
Виглядають, наче
Мухи в осені…
Як ніде, тут повно
жебраків, калік,
Наче доживають
свій останній вік.
Ходять, гейби тіні,
Парії, раби…
“Ой, коби вам хлібця,
ох, коби, коби!…”
. . . . . . . . . . . . . . .
Входжу до хатини —
Бідна удова,
Жовта, як стеблина,
Висхла, як трава.
Босо хмиз приносить —
На дворі мороз,
Із грудей їй дише
Смерть туберкульоз…
А дітей громада,
Качана їдять,
Постолів немає —
На печі сидять…
Хліб, мука — тут розкіш
Зрідка бачать сіль,
Тут безмежним паном
Голод, плач і біль.
Невимовне горе
Сіло на село,
Борознами оре
Злидаря чоло.
Тут не чути пісні
І не чути сміх…
Сльози покотились
Із очей моїх.
1926/1962
