Іще тебе твоя мати
Малим колисала,
Коли тебе співанками
Сяк напоминала:
“Ой не забудь рідне слово,
Що мати учила,
Коли тебе любий сину,
На руках носила.
Знай мій сину, що ти Русин
Великого роду,
Батьки твої умирали
За свою свободу,
Лучше битись за ту волю
І свобідним бути,
Або в ярмі, у неволі
На віки заснути…
* * *
Іде синок на войночку
Мати зомліває,
Свого синка одиного
З плачом відправляє.
— “Іди, сину, та не забудь
Що мати учила,
Най ти буде на помочи
З неба божа сила!”
Пішов хлопець і попався
У чужу країну,
І забув те рідне слово
Й милу Верховину.
Він покинув рідну мову,
Стався нев ганьбити,
Як почула стара мати
Пійшла в землю — гнити…
Вернулися хлопці з бою,
Славу іздобули,
Славу, волю іздобули
А мову забули!
Ци єї позабували,
Ци лиш так хотіли,
Сварилися, кололися —
Одні других їли!
Сварилися як писати
Та як говорити,
Ци піп має “одпосьому”
З бородов ходити…
А вороги ворогами,
Як сесе спізнали,
Іще ліпше наших людей
Підмовляти стали.
Боролися на пустоті
На свою недолю,
Вороженьки прискочили,
Відобрали волю…
Попутані білі ноги —
Знову у неволи,
Гризе йому ланцюх руки,
Так як ще ніколи.
Вже забув він у темниці
Роки раховати,
Явилася стара мати,
Зачала казати:
— “Циж я тобі, любий сину,
Все не говорила,
Що люби ти рідну мову,
Що тя мати вчила.
Як загине рідне слово,
Погине країна,
В тюрмі родивсь, в тюрмі згине
Бездольна дитина.
