Іван Береза як почув,
Що прапор люд підняв,
На панську службу він махнув,
Додому повертав.
Ще торбу з плечей він не зняв,
Від пороху не вмивсь,
А до повстанців поспішав,
До бою голосивсь.
Від батька “Білого” привів,
Харчів також приніс,
Він більш нічого не хотів,
Лиш шаблю й добрий кріс.
І він готов пролити кров,
Віддати і життя,
Щоб люд зазнав, щоби знайшов
Хоч вільного буття.
І віковічних ворогів
З Гуцульщини жене, —
Твердий кулак у бунтарів,
А серце кам’яне!
Ось, бій ізнов, він на чолі,
На ворога впав жах,
Береза міцно у сідлі,
З шаблюкою в руках.
І на долині, на малій,
Почався дикий рев,
Повстанці кинулись у бій,
Як той голодний лев.
Нарешті гомін, гук ізнявсь,
Сурмач трубить у ріг,
Розбитий воріг розлітавсь,
Береза переміг.
Ворожим трупом того дня
Терен борні укривсь,
Іван Береза із коня
Вдоволено дививсь.
І враз ворожий кулемет
Озвався ізза пня…
І впав Береза в очерет
Із білого коня.
Поляг борець, герой, орел,
Що збунтував район,
О, хто поведе відтепер
Гуцульський ескадрон?…
Повстанці вибрали одну
Із полонин-красунь
І віддали поклін йому
І понесли на ґрунь.
Спочинок свій знайшов Бунтар
Під скелею якраз…
А білий кінь топтав шувар,
Біля могили пас…
Прийшли голоднії вовки,
Не стало і коня…
Остались білії кістки
І хрест серед ґруня…
1925/1952
