Через поле широкоє
Плеще кінь дрібненький,
На конині старий дідич
Як той сніг биленький.
Уже поле перемотав
Дався на долину,
Но вже стиха, — приперає
Упрілу конину.
Дійшов дідич до заріча
И побачив браму,
Та над нею виставлену
Синожовту фану…
Князь Лаборець зажурений
Дідича чекає,
Бо він тугу превелику
На серденьку має.
Узброєний попід замок
Коло варти ходить,
Свої очи сивобриві
Из хлопців не зводить.
Ходить, ходить попід стіни
На топір підперся,
Чоло кровю запотіло,
Рукавом утерся.
Зброї має скілько треба,
Хлопців в нього сила,
Хліба также, бо громада
Вчора позносила.
Прийшли хлопці, — щоб був запас —
Воли убаляти,
Щоб було з чим від мадярів
Край убороняти.
У пивници мід, горівка,
Хлопці попивають,
Саблі точать, ножі точать,
Коси направляють.
Серед замку на подвірю
По за ватру ватра,
Ой не знає ясна ватра
Ци засяє завтра…
З за гори високої
Хмари наступили,
З за одної, з за другої
Дими ся курили.
По тих селах, край Биржави
Майна погоріли,
Мадяре вже й саме місто:
Мукачів засіли.
Посиділи, припочили
Далися в долину,
Кого знайдуть, того й забють
Руйнують краину.
Князь Лаборець зажурений,
Серце заболіло,
А волося за три ночи
Цілком посіділо…
Завіяли буйні вітри
Прапор колисався,
На порозі князь Лаборець
Дідича питався:
— “Що чути знов за горами друже?”
— “Пане княже зажурились дуже,
Якась орда руйнує краину,
Від матери, відорве дитину,
Від дитини візьме маму, тата,
И заколе як орда заклята, —
Вирвуть серце, кого закаують,
И серцами хоробрих годують.
Дівки, жони в Русинів забрали,
Десять красунь болгарам заслали:
Щоб их князю ноги ціловали!
Дубнув ногов князь Лаборець
Сабля загриміла,
И промовив до старого
Аж стіна тремтіла:
— “Циж нам брате новина се чути?
Йдеме битись, так як має бути!
А циж сюди Гуни не ходили?
Наші батьки край оборонили
Гей до бою хоробрі хорвати.
За край рідний, за гори Карпати!
* * *
Ой шелестить жовте листя
Та під копитами,
У дуброві під сідими,
Лисими горами.
Уже и сніг припадає
Голузя біліє,
Из за гори високої
Буйний вітер віє.
Вже зачало й примерзати,
Вітер дале дує,
Смілих молодих хорватів
Малює, цілює.
Добулися до заріча
Заду и не видко,
Через гору, через поле
Та в долину швидко!
Князь Лаборець жваві хлопці
До бою парує,
То з сим, то з тим поговорить,
Из ними жартує.
Має він журу велику
И біль серця має,
Як не бачать, то князь — крадком
Слези утирає…
Поговорить пожартує
Засмієся з ними,
Ніхто в серце не загляне,
Як болить за ними.
— “Боже милий, яка шкода”
Сяк собі думає,
Обернеся у другий бік,
Плакать починає.
* * *
Всьо готове, приладжене —
Воевода свиснув,
И витягнув остру саблю
Сам наперед блиснув,
Аж та земля задрожала,
Де хлопці стояли,
Підкови ся погубили
Искри закресали.
Летять, летять острогриві
Боками піхота,
Той з косою, то з воринов
Из сухого плота.
Підкови ся погубили,
Ліси загучали,
Як ся хлопці усьов силов
На мадярів дали.
— “Ріжте хлопці, коліть хлопці —
Реве воевода,
— “Та най гине, пропадає
Ся проклята орда.”
Хлопці дале йшли наперед
Не відпочивали,
Нову орду, дику погань
Саблями стинали.
Истинають, як капусту —
Гинуть дикі гинуть,
Погублені баранячки
Долі водов плинуть.
Тут колесо, там колесо,
Онде кінь конає,
Послідний раз заирзався,
Ноги простирає…
Ба чий тото білогривий
На переді вйеться?
Хто на коню на переді
З мадярами бється?
Стремена позолочені
В коня біла грива,
Він рубає, аж кровавить
Бородонька сива…
— “Ріжте хлопці, коліть, хлопці,
И я ріжу з вами,
Док не будуть потоптані
Нашими ногами.”
Деб вони не войовали
Та за свою долю?
Як голодні леви гонять
По широкім полю…
Вже старому воеводі,
Кровавиться плече, —
Сюди гляне, туди гляне,
Кров річкою тече.
Гинуть они, гинуть наші
По білому полю,
Між трупами лягли й наші
В боротьбі за волю.
Дармо мислиш воеводо
Орду звойовати, —
Не звоюєш, як пустив их
За гори Карпати!
— “Гей хоробрії хорвати”, —
Кричить воевода —
— Як поляжем не вмре слава
В нашого народа!
И ще хлопці не схопились
Труби затрубіли,
Коли свіжі части орди,
Ид ним прилетіли.
Ище хлопці у стремена
Ноги не поклали,
Коли дикі з усіх боків.
Колоти почали…
Падуть в бою небожата,
Хлопці як калина, —
Ой боже мій погинете,
Пропаде краина…
Лежать хлопці, куди котрий
По білому полю,
Полягали за краину,
И за єю волю!…
А чомуж ви, сині гори,
В землю не пропали,
А чому ви сині ріки
Орди не залляли.
Не знали ви, пусті гори
На віки пропасти,
Щоб сю милу краиночку
Від руїни спасти
Щоб була вас, пусті гори
Вода примулила,
Щоб була вас темна погань
Не переступила.
Ище тільки князь Лаборець
З межи них лишився,
Дармо плече посічене,
Ще з ордою бився.
На голові воеводи
Саблю уломили,
Шею йому перетяли,
А серце пробили.
Сполошився білогривий
Через поле дався,
Похилився князь Лаборець
В стремена запнявся.
Летить білий через поле,
Лишень вітер віє,
А на снігу по дорозі
Кровця червоніє.
Вкінці сперся над рікою
У плесо пустився,
Затягнув у воду й тіло,
В воді й загубився…
Тече річенька Свіржава
Вічна єї слава,
Де спочила воеводи
Голова кровава!
Тисяч літ всі поколіня
Єї виславляли,
И на вічну єї славу
Лаборцем назвали.
