Лірична драма
I
Ой, болить мене головонька,
А душа вяне, за тобов,
Тільки серце горить, палає,
Кивить у нім вірна любов.
Любов моя, любов даремна!
Даремна мрія моя в сні,
Надіо моя безталанна,
Як цвіт зівялий на весні.
Цимало вас я відганяла,
Дурні ви мрії, — а ви знов,
Шепонячи так мило, любо:
“Жде тя коханя, жде любов!”
Обернулась у бік, тай годі,
Думки не можно відогнать,
Лишаю! Най бунтують розум,
А кров и далі най палять.
II
Вже бережки зеленіють,
Пшениченьку в полю сіють,
Уже й жито прикопали,
Ластовоньки заспівали.
Уже весна задзвонила,
Калинонька цвіт розвила,
А ще в гори сніг біленький,
В мому серцю жаль гіренький
Нещаслива дівчинонька,
Як без води та рибонька,
Як такого покохає,
Що у серцю другу має.
Другу має, єї дурить,
Дурне серце дівці журить,
Ще й сирітка без родини,
Насміється він з дівчини…
Вже бережки зеленіють,
Пшениченьку, жито сіють,
И я Зерно посадила,
Пеленоньки наладила…
III
Незнала я, що то любов,
Се перша и остання!
Не гинула я за тобов,
Не знала за коханя,
Пок не прийшов молодий пан,
У село пановати,
Сподобав ся жонам, дівкам,
И став серця ламати.
Але другі не ті, що я,
Не стояли з тобою,
Не кланялись свому царю,
Рівному из горою.
Я стояла коло воріт,
Краски дуги лічила,
Ще мня тогди цікавив світ,
Його краса манила.
А донжуан таки стояв
Від мене пару кроків,
Прийшов д мені, й поціловав,
Личко шістнайцять років.
Соромілась довго тебе,
Тобі в очи дивити,
Й від тої то хвилі мене
Звикло ранком млоити.
Від тої, то хвилі мене
Поясина необходить,
День по-за дньом усе мине,
А година надходить.
Від тої то хвилі стократ,
Кланявся, “до приходу”
Не ганьбився аристократ,
Що я низького роду.
IV
И не така гарна
Дочка у журата,
Тільки, що є панська,
Тільки, що богата
Красу из аптики
Собі позичає,
Як накозметичить,
То и красу має.
Грає на тамбурі,
И на фортепяні,
Як то зажадають
Келюхачі пяні.
Як то зажадає,
Тот молодий мадяр,
За ким серце гине
За ким вяне, — задар.
V
Закляті, ви мури, там, де пани жиють,
На вас безталанні бурьов слези лиють.
В вас мури не знайдесь, ні один добродій,
Каждий пан — дурисвіт, кождий магнат — злодій.
В високих палатах, ци то ніч, ци днина,
Втратила віночок не одна дівчина…!
Постели шовкові много би ви знали,
Кого ви до себе на ніч приімали.
Світлії кімнати, яка ваша слава!
Не одна дівчина покриткою стала,
Моя головонька до вас заблудила,
Бодай би вас куля ясним громом збила!
VI
Ой знала я знала,
Тепер уже й бачу,
Най я, пуста головонька
З дитинкою плачу.
Дурна, не розумна,
Що любила пана.
Тепер його відобрала,
Та дама погана.
Кудиж мені дітись,
Що тепер робити?
Ци взять мотуз, та на шию,
Ци йти ся втопити?
VII
Як сумно літає плашка понад мене,
Дивиться на мене.
Не дивися пташко,
Бо ми серцю тяжко,
В тебе воля, доля
И поле зелене,
Крилонька легонькі,
Зламані у мене.
Чому ти так сумно співаєш соколе?
А може ти доле
Там мені співаєш,
Голос протягаєш,
Вириваєш душу,
Лихаж моя доле?
Ой, бо ся пісенька,
Аж у серцю коле!
VIII
Захмурилось и дощ паде,
Се слези мої, а не дощ!
Лліться слези, лекше мені буде.
…Виплакалась, дощ перестав,
Мене новий біль изтиснув,
Любов давну, коханя мні згадав.
Девятий місяць, се не жарт!
И сміх и сором, — Боже мій!
Циж я знала, що вірити не варт.
IX
З панночкою в саду
Виділа тебе нині,
Падав ти на коліна,
Як в церкві край богині.
И клявся на чім світ!
Шо душа тобі гине,
Й мені ти присігався,
Безчесний, песій сине!
Ой падав ти нераз,
Клявся всіми звіздами,
Шкода що я ті очи
Не видерла ніхтами.
Ті очи, бріхуни,
Що знають так брехати,
Розумом колотити
И серце приковати.
X
Ой, похилює буйний вітрик
Червону калину,
Прийди, прийди, мій миленький,
Хоть лиш на хвилину,
Най сама не гину!
Ой, за ту гору, за високу
Соненько заходить,
Забув за мня мій миленький,
До другої ходить,
Душа в жалю бродить.
Ой, загули ті, буйнесенькі,
Калину звалили,
Нераз мені долі личком
Слези ся котили,
И душу губили.
XI
Циж то диво, що я так гину,
Бо без тебе жити не можу,
А як серденьку не боліти,
Запалив го, пустив горіти.
Твої очи — горяче сонце,
А моє серце — гора леду,
Горяче сонце засвітило,
Ледяну гору розтопило.
Твої очи — глубоке море,
Моє серце — зівяла рожа,
Рожа сумно плавле по морю,
И дале гине, вяне в горю.
Твої очи — весняна повінь,
А я — верба, там, над рікою,
Повінь прийшла, вербу урвала,
Вирвала з корня и зламала.
XII
Циж я тобі не казала:
Дай мені спокій,
“Я дівчина не до тебе,
А ти не є мій!”
Ти про се не хотів знати,
Ах, злодійська твоя мати!
Циж я тобі не казала:
“Я проста, ти пан”
А ти сказав: — “Дівчинонько,
Житя тобі дам!”
Тепер се не хочеш знати,
Песя твоя панська мати!
Тепер тебе ненавиджу, —
Любила колись,
Пійшов від мня, береш другу,
Иди, й не вернись!
Використав и відкинув,
Кличу смерти, щоб ти згинув!
XIII
Ой так сумно грає сопілонька,
Зза ґруня, далеко,
Моим личком румяненьким
Котиться слезонька.
Виплакала свох чорні очи,
Очи чорноброві,
Хто вас уже поцілує,
Темненької ночи!
Мати моя, як булаб ти знала,
Яка я нещасна,
Тож ти булаб, мене мати
В купели залляла.
Сопілонько, невитігай душу,
Сліз не рви зі серця,
Бо як тебе я почую,
То плакати мушу.
XIV
Хтось зірвав квітоньку,
Кинув до болота,
Немов ту жаливу,
З під якогось плота.
Ой квітко, сирітко,
Квітонько зівяла,
Нащо розвивалась,
Нащо розцвитала?
Квітоньку в болоті
Ногами стоптали,
И по ній ходили,
Але не підняли!
Нащо розвивалась.
Нащо розцвитала,
Щоб тепер, в болоті,
Під ногами вяла.
И я гину, вяну.
Як зівяла рожа,
Ой цвітку червоний,
Нам доля ворожа!
XV
Під віконцем серенад:
Прийшла буря, прийшов град,
Виє вітер и бйе грім,
В церкви плаче старий дзвін,
“Дзень… дзень… трутутуту-том”
По шибах немов колом…
Гримить, гримить
И лусконить,
Чому так не гряне?
Щоб куски летіли з тебе
Серце розкохане.
Щоби цуря,
З тебе, серце,
Буря примулила,
Та щоб повінь тучі
Филями повила.
XVI
Любила я колись, так щиро,
Але вже мій світок пропав,
Всьо минуло, любов коханя,
Лиш жаль и біль в грудях зістав.
Загас уже огонь любови,
Лиш проклятя, й ненависть ніт!
А з личонька кудись подвіся,
Як малини, румяний цвіт.
Прокляла я тую хвилину,
Коли мня ввидів перший раз,
Коли брехав, сими словами:
“Чорненькі очи, люблю вас!”
XVII
Ходжу понад річеньку,
И стою и думаю,
Ци не ліпшеб лишити
Тебе сумненький гаю.
Ци не ліпшеб придати
Рибонькам біле тіло,
Щоб не приймало муки,
Щоб його не боліло.
Тай ци не привязатиб
До шиї грубий камінь,
Щоб за мня и незнали
На віки віків амінь.
XVIII
Скочила я у глубоку,
И думала там погинуть,
И забути, що не можу,
Сплакане житя покинуть
Але люди, алії люди,
Виловили из річеньки,
И віддали житю знову,
На ті муки, на тяженькі.
XIX
Дитинко моя, синку мій,
Яка я нещаслива!
Скупала тя в слезах сімраз,
Пок в пеленки повила.
Твого батька, я прокляла,
За любов, за коханя,
И за то всьо, що прияла:
За муки, за страданя.
Нераз се серце у грудях
Тверденько заболіло,
Нераз я, з ножом у руках
Рішила страшне діло…
Чей полишать страшні думки,
Бездольну головоньку,
Бо и в біді розвеселиш,
Маленький мій синоньку.
XX
Будь проклятий, на всьо житя,
Щоб немав в нім спокою.
Тепер всьо таиш, що було
Між мною и тобою.
Брешеш пане, як сучий син,
Що ти не отець сину,
Помщусь на тобі я стократ,
Нехай відтак погину!
Де ніж?… сюди, тот острий ніж!…
Щоб далі не страдала,
Щоб ті мари, страшні думи
На віки відогнала…!
— — — — — — — — — —
— — — — — — — — — —
И надлетів страшний момент
До бідної хатини,
Як мати ніж дала в серце
Тридневної дитини…
XXI
Задзвонило у старий дзвін,
Зачалась служба Божа,
Молодий пан, панну веде,
Біленьку, як та рожа.
Щоб любов щиру присігать,
В церкви, перед Мадонни,
Благородними повний Дім,
Почались церемони.
Аж прибігає, якись жах:
Недолі бідна дочка,
Волося розпущене здовш,
Розпасана сорочка.
Личко бліде, очи — ясні
Хто их видить, — боить ся.
В кровавій руці довгий ніж,
И острий, аж блищить ся!
Вкинулась в панну, як той лев,
Ніж їй в груди пустила,
И впала, без сили, до ніг,
Тому, кого любила.
(Присв. Вол. Шубі)
