Нераз завидую вовкам,
Хоч і страшна їх доля:
Їх мучить голод по лісах,
Ще й куля жде від поля.
В проклятих горах кам’яних
З вовками голодуєм,
У сльозах топимо віки,
З кісток тюрми будуєм.
Вовків — голодних, як і ми —
В тюрми не замикають,
А нашу шкіру на руках
Кайдани роз’їдають.
Ми, наче пес на ланцюсі,
Раби, нещасні, бідні…
Нераз завидую вовкам,
Вони бодай свобідні…!
1925/1952
