На горі пасуться вівці,
скаржиться хтось на сопілці,
і жаліється й ридає,
а сопілка грає-грає,
ой, не грає — проклинає,
плаче, нарікає:
“Будь проклята, полонино,
де я народилась,
в мене не було хвилини,
щоб я не журилась.
В злиднях та серед недолі
нуждарі-селяни,
вівсика і бараболі
й до Різдва не стане.
Лісоруби без роботи,
праці скрізь шукають,
з понеділка до суботи,
а її немає…
Кам’янисті сині гори
вкрили чорні хмари,
братовбивчі тут роздори,
темрява і чвари.
Тут ніколи не подише
теплотою сонця,
горе тут біду колише
й загляда’ в віконця.
Свідчать кров’ю та сльозами
списані папері,
що тут Голод вічно з нами,
стукає у двері.
Тиф, Сухоти косять живо,
убиває й Чарка…
Тутки має добре жниво
та страшна Косарка…”
. . . . . . . . . . . . . . . .
На горі пасуться вівці,
хтось ридає на сопілці,
далі кинув нею в скали,
в кам’янистії провали,
щоб вона так не ридала,
сльози й біль не викликала.
1925/1962
