Дує леґінь у сопілку —
Вже ізрання п’ють горілку,
Бо гуляють вівчарі,
А гуляки то старі!
П’ють… і далі наливають,
Стіл здоровий, яворовий
Поливають.
Сиром, салом замастили,
Добре похрестили,
Кулаками ударяли
І його питали:
Що за гори, що за звори
Явора плекали
На хвилясто-кучерявий
Стіл.
І кудрява дошка,
Усміхнулась трошки,
Стіл зівав та облизався,
Далі обізвався:
“Мною буйний колисав
Під горою кам’яною…
А вівчар, як загуляв,
Ночував він підімною,
Підімною висипляв!
“Був розрісся на горбку,
Людям став я у пригоді,
Як у лісі, так і тут.
Слухати сопілку годі,
Ту сопілку голосну.”
Грав би леґінь на сопілці,
Бо охоти має,
Ой, ти столе яворовий,
Чом’ свиріль не грає?
“Буревій мене згинав,
Стрибав кучеряву чілку,
Далі з коріня зірвав…
Серце дав я на сопілку,
Плечі я на стіл віддав.”
Серце з рідними плечима
Більш не говорило,
Щоб на спогади колишні
Сльоз не розбудило.
Грав би леґінь на сопілці,
Бо охоту має,
Дармо мочить у горілці,
Та вона не грає.
