Знов на полонині
сам-один стою,
тут забув я нині
за журбу свою.
Миле привітання
шле для мене ґрунь,
щире цілування
полонин-красунь.
Сяду-відпочину
і води напюсь,
звідси удолину
гляну-озирнусь.
У підніжжі-зворах
ліса красота,
а внизу у горах
осінь золота.
Тут я знову вільний,
тут я знову сам,
вітер тут свобідний,
свище він лісам.
Він мотиви пісні
пригадав мені,
про ліси розкішні
хвойно-запашні…
Торбу я завішу
на сучок один,
я є сином лісу,
сином полонин.
Полонини — сестри,
ліс — це рідний брат,
унизу вже пестрий,
мов у жовтні сад.
Гей, високі гори,
ґруні і поля,
вашії простори —
рідна це земля!
Ви моя колиска,
мій дитячий вік,
жолобинка “близька”:
“Вовчий звір” — потік.
Від дитинства змалку
я сюди блукав,
а “Затінську” балку
над усе кохав.
Я щороку конче
навістив цей бір,
полонинське сонце
і повітря гір.
Спати положився
під смереку в тінь,
з ґруня я дивився
в шир, у далечінь.
Часом до світанку
любувався я,
як сходило зранку
сонце з-за “Верха”.
В квітах і билинах
як блищить роса…
Гей, ви, полонини,
ви моя краса!…
Знов на полонині
сам-один стою,
тут забув я нині
за журбу свою.
Волове/Затінь, 1924/1962
