Історія рідного села
I
Порадились два сосіди
Липша із Соймами,
Що в спіл будуть воли пасти
Між тими горами.
Успіл будуть воли пасти
Пастухів давати,
В спілці будуть по долині
Ліси протинати.
Ліси будуть протинати
Тай огнища класти,
Щоб було де двом сосідам
Худобицю пасти.
Вибрали Соймяне пасти
Федора й Івана —
А Липшанам скот сокотить
Молода Іляна.
II
Поздирала чорнобрива
Білі рученята,
По широкій долиночці,
Пасучи бичата.
Сей би любив, той би любив
За нею ходити,
Від Іляни молодої
Цілунки дурити.
Пастухи ся посварили —
Гайда за волося!
Прискочила дівчинонька —
Та не повелося!
Прискочила дівчинонька
Межи ні сердито,
Але пізно, — бо вже любка
Івана убито.
Заридала дівка біла,
На землю упала, —
Любка прійшло остре вістря —
Она ізівяла.
Зимна вода із керниці
Ліку не давала
І від рана до вечера
Очий не підняла.
Зайшло сонце за ту гору
За Менчіл високий,
Дівка очи піднимає —
Минув сон глубокий.
А що з того що сон минув, —
Серце дале гине,
Промовила зі слезами
— “Де ти песий сине?”
Промовила, піднялася
Топір йому дала,
— Тепер рубай мою шию!”
Сяк йому сказала.
— “Вбив ти, кого я любила
Нащо мені жити,
Нащо мені чорнобривій
Світом колотити.”
Упав Федір на коліна
І зачав просити:
— “Нащо тобі умирати
Тобі зі мнов жити!
Дам тобі усьо, що маю
І воли і коні.
Лиш не кажи, що твій милий
Спить на божім лоні.
Долю тобі усі свої
Біленькі овечки,
Най не знає світ, що знають
Отсі бережечки.
Будуть твої коровоньки,
Усі мої поля,
Та небудеш дівко знати
Що то гірька доля!
Ще будеме ми щасливі
Пійдеме до дому,
Забудь за то, що виділа
Не кажи нікому!”
Не дали більш говорити
Молода Іляна,
Бо зачала обімати
Кичеру Івана.
То цілує, то вбіймає,
— “Іване, Іване,
Ой не знаєш, мертвий любку,
Як ми серце вяне”.
То цілує, то вбімає,
Вбийцю проклинає,
Біле личко та від крови
Слезами втирає.
— “Що гадаєш, що боюся
Пійти заявити?
Ще не мине неділиця
Й ти не будеш жити!
Тебе твоїм лихим путьом
На той світ пожену,
Забудеш по сій долині
Топтати зелену”
III
Помарніло біле личко
Вічка заплакані,
А біленькі рученята
З заду повязані.
Привязана ид смериці
Тай не може знати,
Коди несе той поганець
Любка погрібати
Не знати, де відніс, — кудись
Під гору високу,
Відніс кинув і вертає
Дивится из боку.
— “Що гадаєш, ти поганий,
Що чекаю суду…?!
Хоть мня січи, хоть мня рубай,
Я твоя не буду!
— “Як не будеш, дівко моя
З своєї охоти, —
Будуть твої чорні очи
Ворони колоти.”
— Най ми колють, не гадаю
Роби що ти воля,
А за гріх тебе догонить
Лиха твоя доля!
Хоть погину, не погину
Люди будуть знати,
Будуть знати, кого нашим
Убійцею звати.
Хоть не будуть ударяти
В селі у всі дзвони,
Хоть і отсе біле тіло
Рознесуть ворони,
Я казала говорила
Тай ще тобі кажу, —
Убив мого миленького —
І я тут поляжу!
Честь і розум мала мати
Донька має тоже,
А ти роби що ти дяка
Федоре небоже!
Понеси мня там, де милий
На гору високу,
Поховай мня из миленьким
Из правого боку.
Посади нам на могилі
Червону калину,
На знак того, що погинув
Хлопець за дівчину.
На знак того, що умерла
Й дівчина за нього,
Нехай она спочиває
Коло любка свого.
Вітри будуть колисати
Калиньньку гнути,
А ти пійдеш у другий бік
Щоб мене забути!
Пійдеш в другу сторононьку
Межи люди зайдеш,
І забудеш за Іляну,
Другу собі знайдеш”
— “Ніт!” — промовив Федір злісно
“Як мене покинеш, —
На широкій долиночці
Під деревом згинеш!
Не буду тебе ховати —
Велика робота,
А за три дня повернуся,
Кину до болота!
Але не лиш сама згинеш
За дурницю свою,
Ще до завтра порубаю
Всю родину твою!
Не меш знати чорнобрива
Що дієся дома,
Буде твоя стара мати
Щипана кліщома!
Хоть най кричить, хоть най пищить
“Куме”, або “свату”,
Порубаю, покатую
Підпалю вам хату!”
Подрижала дівка біла,
Зуби изтиснула, —
Як від сього поганина
Сі слова учула.
Не за себе єї жалко
Їй хоть і не жити,
Лиш за ними… бо поганий
Зможе підпалити…
Видить уже що пропало,
Як стіна збіліла —
Мусить бути, як він хоче
Хотьби й не хотіла!
IV
У семий раз на тім острім
Вістрю присігає
Обіцяє, що так буде
Як він пожадає.
Присягнула на сокирі,
Що буде любити,
Тільки на то дозвіл просить,
Тутки дальше жити.
Густі ліси проширені
Долина зелена,
Тутки хоче коротати
Душа убалена!
Бо не може сю широку
Долину лишити,
Бо не годна любов давну
Зовсім задусити!
Хоче память миленького
В серцю загорнути,
Бо ту першу любу вірну
Не може забути…
Сюди хоче приходити
Куди ходив милий, —
Тут літає жаворонок
І той голуб сивий!
Як увидить голубонька
По полю літати,
Буде знати, що то милий
Прийшов відознати.
А як прийде тота північ
Она вийде з хати,
Буде чути попід гору
Вбитого гуляти.
Та щоб єї, миленького
Память не пропала,
Тоту гору, де він лежить
Кичерою звала
Давну любу, давні співи
Він їй зпогадає,
Розвеселить Єї душу
Серцю полекшає!
. . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . .
V
Стара баба ту давнину
Вже позабувала,
Усі сини поженила
Дві доньки віддала.
Она внукам про Кичеру
Казку повідає,
Та не каже, що під нею
Любов єї сяє.
Любов єї зійшла в горах
Як калина біла,
Червоними ягодами
Гори умаїла!
Калиноньку на могилі
Вітри колихають,
По Кичері вівчарики
Із вівцями грають.
Керниченька змурована
Де вода студена,
А смерека, та Голгофта
Давно убалена.
