Хибаж наші гіркі сльози
В море не стікали!
Хибаж тоті сині моря
Вже повисихали.
Треба з огньом бурі, тучі
Наше горе стерти —
Що ми встали і воскресли
З духової смерти!
Чому громи не гуркочуть,
Всьо не розбивають;
Чому отсі пусті гори
Огні не кидають?
Чому они не ударять
З ушиткої сили,
Чому блиски так не блиснуть,
Щоб світ запалили?
Чорні хмари туманіють,
Чом не прилігають?
Чом ангели шестокрилі
В трубу не заграють?
Як заходить ясне сонце,
Чому в крови бродить?
Нащо світить та зірниця,
Місяць нащо сходить?
Чому земля не трясеться
Скали не затають,
Чом пекельні з того неба
Звізд не подривають?
Чому море не розілльєсь
Над нами не виє?
Та чому той пісок морський
Нас трупів не криє.
Хибаж тоті сині моря
Вже повисихали,
Хибаж наші гірькі сльози
До них не стікали…???
Перероблена версія “Буревій душі”
Хіба ж наші гіркі сльози
В землю не стікали?
Іще й досі на обличчях
Не повисихали.
Коли голод і всі злидні
В горах годі стерти —
То вже радше нам не жити,
То вже радше вмерти!
Чорні хмари туманіють,
Чом не прилігають,
Чом із неба на тривогу
У сурму не грають?
Чом вулькани, землетруси
Не збивають скелі?
Бо навіщо бідувати
В кам’яній пустелі!
Чом комета не штовхнеться
Із цілої сили?
Та нехай би ясні вогні
Світ увесь спалили!
Як заходить ясне сонце,
Чом у крові бродить?
І навіщо світить зірка,
Місяць нащо сходить?
Чом земля не розпливеться,
Скелі чом не тають?
Чом пекольні ясні зорі
З неба не спадають?!
Понад гори хоч і море
Филями хай виє,
Наші трупи хай намулом
І піском покриє!
Коли в нашій Верховині
Сльозі годі сперти, —
То вже радше нам не жити,
То вже радше вмерти!
