Ходить бідний жебрак у жебри,
З села в село, з хати до хати
Котрий схоче, тот дасть кусочок,
Щоб за нього святих згадати…
Не мило му трястись, терпіти,
Бо вже йому біда доїла,
Лице бороздами з’орала,
Голова давно побіліла.
В серцю біль и старая Нужда,
В душі искра загасла,
Свята Искра житя, Надії…
А смерть нейде, щоб спасла…
Ходить жебрак з хати, до хати,
З біди, а не з доброї дяки —
Нераз го діти бють каміньом…
Нераз го торгають собаки…
В його очах слеза кровава,
Гадина з серця йому вється,
А горб, Тиран сидить на плечах
И звідтам зі старця сміється…
Перероблена версія
Сперся дід на костуряку
І тримає жменю,
“Пожалійте, добрі люди,
Дайте милостиню!”
Мов колода порохнява,
Встрягла серед млаки,
Діти б’ють його камінням,
Торгають собаки.
Старість горбом тисне плечі
Спина вже похила,
Вже давно тремтячі руки
Сила опустила.
Він сліпий, не добачає
І недочуває,
Ледве він волочить ноги,
Смерть свою шукає.
Але смерть лише сміялась,
Молодих косила,
А старого бідолаху
Завжди обходила.
Дармо звав він ту косарку
І даремно кликав,
Що вже зморшки перерили,
Білий мох обсипав.
Мов на глум, на жарт і посміх,
Витерла з рахуби,
На його усі благання
Вишкіряє зуби.
І регочеться до схочу
І оберне плечі,
Пня лишає, а стинає
Дуби молодечі.
А дідусь волочить ноги
І тримає жменю,
“Пожалійте, добрі люди,
Дайте милостиню!”
1923/1952
