Зійшовся я із моравцьом,
Який і досі тут бував,
Й колись у австрійскій сотни
Кларінетом хлопцям грав.
І зачався він хвалити,
Що він вже тут десять літ,
В нього “сила”, в нього “право”
Його воля, його світ.
Зачав нами кепковати,
До гріха мя приводив,
Посварились на сій темі —
А я плюнув та лишив.
— “Дай будь ласка мені спокій,
З ставайся я йду вон,
Я чужинець, із за Берна,
А ти справді автохтон…!
Перероблена версія
Наш пан нотар — пан великий!
Та не завсіди писав —
В пана цісаря у сотні
На клярнеті хлопцям грав.
(А хіба ж і пан міністер
Не звичайний куховар?
Жупан — був шевцем у Празі,
А начальник — коминяр…)
От ніщо! “Політизуєм”
(Так, неначе пес і кіт)
Тільки в нього “сила”, “право”,
Його воля, його світ.
Кепкував він “русинами”,
Честь народню образив,
Посварились на цій темі,
А я плюнув і лишив.
Що ж, коли сліпий на очі
І глухий він, мов канон…
Наш пан нотар — пан великий,
А я тільки “автохтон”.
