I
Сіло сонце за горою,
Місяченько сходить,
А мій милий на вулицю
Сьпівать не виходить.
Вийди, вийди, мій голубе,
Вкупі засьпіваєм
Над річкою — Коломаком
В зеленому гаю.
Вийди, вийди, моє серце,
На тиху розмову,
Коли хочеш мене бачить
Веселу й здорову.
Вийди, вийди, козаченьку,
У вечір пізненько,
Пригорну тебе до серця
Щиро і близенько.
Вийди, вийди, лебедику,
Поки сьвітить зоря,
Не завдавай молодому
Ти серденьку горя.
II
Пішов козак у лісочок
Калини ламати,
Зустрів дівку — чорнобривку —
І став переймати.
“Дівчинонько, моя люба,
Стривай… поговорим;
Нехай же я придивлюся
Та на твої брови.
Дівчинонько, моє серце;
Постій — пожартую;
Дай — подивлюсь тобі в очі,
Стиха поцілую.
Дівчинонько, моя пташко,
Ходім в мою хату;
Я посіяв грядки — квітки…
Будем вкупі рвати”.
— “Ой не гаразд, козаченьку,
Ой не гаразд робиш,
Що ти мене молоденьку
Та із ума зводиш.
Ой не гаразд дівчиноньку
В лісу переймати:
Треба перше до матінки
Сватів засилати”.
III
В мене серце до любови,
Біле личко, чорні брови.
Що робила — мати знала,
В скринях скарбу принадбала.
І вишневий є садочок,
З шістю крилами млиночок,
Хата біла, гай у полі —
Не жалкую я на долю!
Вмію голосно сьпівати,
Тугу в серци розганяти;
Мов ті зорі — очі сяють,
Коло мене хлопці грають, —
Та нема, нема нікого
Над козака молодого:
Він на скарби не вважає, —
Він за те мене кохає,
Що у мене чорні брови,
В мене серце до любови.
