1. Тужба Ярославни
Ой уранці раним-рано
Чутно голос Ярославни;
Мов зозулька з-між гілля,
Вона тужить-промовля:
«Ой полечу-повитаю
Зозулею по Дунаю,
Омочу рукав бобряний
У воді Каяли білій,
Обітру я князю рани
На могутнім його тілі…»
У Путивлі вранці-рано
Десь на башті, угорі,
Там смутная Ярославна
Ревно плаче на зорі:
«Ой ти, вітре, вітре-бую!
Ти навіщо, господине,
Війську любої дружини
Супротивно й буйно вієш,
В вічі стріли ханські сієш?
Чи нема ж тобі блакиту
В небі хмароньки гонити?
А чи мало ще простору
На безкраїм синім морі
Колихати кораблі?
Ой навіщо ж, лиходію,
Мої радощі розвіяв
По хвилючій ковилі?..»
У Путивлі вранці-рано
Та й на башті, угорі,
В тяжкім смутку Ярославна
Плаче-тужить на зорі:
«Ой ти, Дніпре, ой Славуто!
Ти ж пробив єси зімкнуті
Кам’яні твердії гори
І лелієш аж до моря;
Ти ж носив наші потуги
Кобякові в надолугу
І люлікав, привітний,
Святославові човни.
Принеси ж ти, господине,
Мою любую дружину,
Щоб я сюди не ходила,
Рано з башти не тужила,
Щоб збулася туги-горя
І не слала сліз до моря…»
У Путивлі вранці-рано
З башти тужить Ярославна;
Мов зозулька з-між гілля,
Вона сумно промовля:
«Сонце світле, сонце ясне!
Всім еси ти тепле, красне;
Ой нащо ж ти, господине,
Війську любої дружини
Таке палке-нещадуще,
Що не то уста жадущі, —
Спека й луки ізвела
Й сагайдаки затягла?..»
2. Ігореві втіки
Співночі збурилось море;
Мглаві стовпи піднялися угору —
Ігорю князю то путь
Бог із землі Половецької вражої
В Руську країну показує,
Де його стіл золотий та підданії ждуть.
Згасла вечірня зоря;
Ігор і спить і не спить у сторозі,
Пильних думках і тривозі.
Думкою Ігор ширя:
Всі він степи від кінця до кінця,
Саме від Дону аж ген до Дінця
Бистрим умом виміря.
От опівночі, закритий імлою,
Свиснув Овлур за рікою —
То він на здогад дає:
Ігорю кінь уже є!
Мет — і вже Ігор на волі!
І земля у дикім полі
Загула, застугоніла.
Буйні трави зашуміли,
І здвигнулися у твержі
Половецькі сонні вежі…
А князь Ігор в очерет
Кинувсь диким горностаєм;
Білим гоголем умет
По воді він пропливає,
На коня баского спав,
Ген промчавсь і знов устав
І вовком подавсь бігцем
По лугах понад Дінцем;
І вже соколом злетів,
Піді млами він шугає
І на страву забиває
І гусей і лебедів…
Він же лине соколом,
А за ним Овлур бігом
Поспішає вовком босим
Та холодні трусить роси,
Бо за сю вони дорогу
Ввередили коням ноги.
3. Донцеве привітання
Аж ось незабаром
Донець їх віта:
«Агей же ти, князю!
Далеко вита
Тепер твоя слава
Гучна та буява!
Але Кобякові
Досада ізнову,
А руському люду
Гульня празникова
І радощі всюди!»
А князь відрікає:
«Агей же ти, Донче!
Зажив ти шаноби,
Зажив ти доконче,
Що мене люлікав
На хвилі шаленій
Та слав берегами
Травицю зелену,
Ховав туманами
Попід деревами;
Беріг мене пильно
На усіх ти ходах —
Чайкою на струмах,
Гоголем на водах
І чирям у млах
На буйних вітрах!
Та чи то ж такая
Ріка Стугна злая,
Хоч малую воду
Вона в собі має!
Ручаї чужії,
Лихая, пожерла
І глибокі струми
При усті простерла;
Юнця Ростислава
Вона утопила
Й береги дніпрянські
Йому зачинила!
Тужить стара мати
За сином юнцем,
Від жалощів квіти
Пов’яли живцем
Й дерева в лузі
Поникли у тузі».
4. Здогін
То ото ж бо не сороки
У полях Дінця широких
В один гук заскреготали, —
То на слід князівський спали
З Кончаком запеклий Гзак…
І тоді-то жаден грак,
Навіть жаден ворон дикий
Не подав лихого крику,
І сороки приплошились,
Мовчки в лозах ворушились…
В лісі дятли токотали,
До Дінця їм путь казали,
Солов’ї ж, тнучи пісень,
Привітали ясний день.
Аж ось Кончакові
Гзак річ уже мове:
«Як має наш сокіл
До гнізда літать,
То мусимо, мабуть,
Його розстрілять».
А Кончак на теє:
«Та коли на злеє
Летить він тудою,
То ми стенетаймо
Його дівчиною».
«Аге, — йому каже
На річ тую Гзак, —
Коли стенетаєм
Його ми отак,
То не будем мати
Ік лихій годині
Ні сокола-князя,
Ні навіть дівчини!
І почнуть ізнову
До нас налітати,
Половецьку птицю
В полях побивати…»
Сказав Боян, піснетворець
Часів стародавніх,
Співаючи про походи
Князів наших славних
Про походи на когана
Князя Святослава
Та Олега славетного
І теж Ярослава:
«Тяжко тобі, головонько,
Без плечей зостатись,
Та лишенько й тобі, тіло,
Без голови матись».
Отак тобі, Руська земле,
Без Ігоря статись!
5. Ігор на Русі
Сонце в небі сяє —
Ігор в Руськім краї!
На Дунаї тихім
Дівчата співають,
До Києва морем
Голоси сягають —
Вже через Боричів
Іде князь на прощу
В святу Пирогощу!
Та раді країни,
Раді городи;
Гудуть без угаву
Старим князям славу,
Потім молодим:
Та Ігорю ж слава!
Слава Всеволоду
І Володимиру!
Та слава ж і дяка
Князям і воякам
Хрещеного миру!
