П.Тичині
Ой стара бабуся — дев’яносто.
Нажилась на світі, що й казати.
Не так нажилась, як наробилась —
рук і ніг не чує на негоду.
Цілі дні лежить без руху, водить
по стіні очима, все шукає
хоч промінчик сонця, бо, проживши
стільки літ, за працею ні разу
не могла на нього надивитись.
А засне — нахмарюють над нею
безкінечні, дивні сни, що сняться,
кажуть люди, тільки перед смертю.
То весілля сниться…
Вся в квітках
між дружок стоїть вона. Навколо
все зникає в п’яному тумані.
Тільки й видно з нього, як напроти
мати з батьком держать по іконі,
тихо каплючи дрібними слізьми
на тремтячі руки.
Перед ними
нахилившись низько, простягнула
молодому руку.
…Що за диво:
ні дружок нема, ні молодого.
Навкруги — якісь чужі обличчя.
А між ними, в тиші мертвій, раптом
як заплаче хтось!
Одразу туга
їй така зайшла, що, наче колос
гнутий вітром, впала на коліна
і ридала, поки сльози, з пилом
помішавшись, в’їлися в обличчя,
поки туга стихла і полегкість
од очей пішла у серце…
Світлом
освітило всю її, мов з хмари
світле сонце вийшло, так їй тепло,
так спокійно стало! Підвелася —
й перед себе бачить: це не сонце,
це Ісус веселий із ікони
пильно, ясно дивиться на неї,
посміхається і щось говорить…
То таке: шумує жито, вітер
розрізняє колос, безкінечно
світлі й темні гонить полем хвилі.
Жне вона, все жне та поглядає,
як із степу суне чорна хмара,
важко гримає, вкриває тьмою —
скільки глянеш! — ниви та дороги.
Все густіш вона стинає колос,
Все скоріш звиває перевесла.
Вже й кінчать лишилось небагато —
невеличка смужечка,— як поле
засліпилось, блимнуло й одразу
грянув грім.
Молитву прошептала
й жне, аж рук не чує. А по нивах
рівний шум усе шумніш находить,
заливає ниви — й нерухомо
в сивій тьмі шумлять вони…
…Стіною
підійшов і все залив, заповнив!
Мокра вся, спідницею напнувшись,
литки житом колючи, побігла —
й біжучи почула, наче в житі
під дощем заплакала дитина —
зразу тихо, потім голосніше.
Тільки стала… кинулась у жито…
Як ударить грім! та в ту містину,
де онучок спав її. Зирнула:
пусто скрізь, нема онука, тільки
пелюшки чадять у мокрім житі.
Дивні сни!
Прокинеться, поплаче,
покладе хреста й дрімає знову.
Й знову сни їй сняться, ще страшніші.
Не одхрестиш їх і не одмолиш.
Раз приснилось, наче в тихій хаті
на печі вона сама куняє
й крізь дрімоту чує, як надворі
хтось гукає весело, ногами
на порозі тупа, тисне клямку,
одчиня криві, рипливі двері…
Це онук її з дороги входить
і сіда на покуті у шапці.
У шапці сіда під образами,
витяга кесета і з граматки
скручує велику цигаряку.
Закурив і пихкає помалу.
Хоче крикнуть — голосу немає,
підвестись — не рушить з місця, тільки,
мов прикута, дивиться.
Аж раптом
Миколай-святитель ув іконі
ворухнувся, зморщився… по хаті
озирнувся… тихо чхнув у жменю
та й застиг.
(Онук лиш посміхнувся —
та все далі курить, все густіше
дим їдкий пускає під ікони.)
Далі ще хтось чхнув — у темній рамі
чхнув, а хто такий — не розібрати.
І пішло чхання по всій божниці,
аж ікони тріскають — із тріщин
порохнею сиплються васильки,
аж дзвенять шибки дрібні по вікнах.
Довше всіх тримавсь Ісус. Суворо
він дивився з темної ікони.
Не рухнувсь ні разу — поки й в нього
увірвавсь терпець, і раптом швидко
він заблимав строгими очима,
книгу з рук пустив, закрив обличчя,
чхнув, аж двері навстіж одчинились.
Так їй страшно стало, що закрила
на хвилину очі.
Знову бачить:
встав Ісус, взяв книгу, напинало
натягнув на плечі — і поважно
десь пішов із хати. Потяглися
вслід йому святі один за одним.
Вийшли всі. Лишилися в божниці
павуки сполохані та рами.
Злізла з печі, стала серед хати
й погляда кругом.
А внук цигарку,
докуривши, викинув за двері
і, без шапки, дивиться на неї,
пильно, ясно дивиться, ласкаво
посміхається і щось говорить.
А за двері глянула — нікого.
Тільки поле, сповнене до краю,
половіє, піниться хлібами.
Вітер теплий віє, обвіває
васильчаним запахом та сонцем
і доносить пісню, що над полем
розцвітає голосно. З порога
пильно слуха й думає:
«Вже скільки
прожила — такої ще не чула.
А хороша, вільна!..»
Тут зітхнула
й очутилась. Дивиться, це сонце
загляда, заходячи, у вікна
і в обличчя світить їй. Бабуся
похрестилась, глянула — нічого:
Миколай-святитель із божниці
погляда докірливо на неї,
а Ісус їй сварить.
Помолилась,
позіхнула, рота похрестила.
Тихо в хаті, тихо й біля хати.
Вже давно мовчать рипливі двері.
Про онука вже давно не чути.
