Чую, чую – крізь дим і дзелень,
крізь гудіння землі невпинне, –
мов блакитний рогаль-олень
у вітрах понад нами гине.
Здрастуй, здрастуй, моя маро, –
знов од радості я холону:
з копитів твоїх у Дніпро
ще стікає вода Юкону.
Одкидаючи бистру тінь,
навіваючи дим тривоги,
струнко ти несеш в далечінь
свої чорні високі роги.
Скинь на землю дзвінкий свій ріг –
там, де стелеться мла прозора,
я гукнув би у шир доріг
диким голосом тореадора.
Я гукнув би у млу доріг,
щоб луна розтеклася всюди,
щоб, здригнувшись, твій дикий біг
у дощах помітили люди!
