Під Івана Купала в гарячі ночі
Тьма згусає в дібровах. У травах, в клоччі
дрібнолистих кущів, над димком болот,
над димком болот, в комишах ріки
заплітаються світляки
в корогод.
Як просторо, як п’яно, як душно в світі!
Небеса в запинало горять – і в червону тьму,
в комарину печаль утопає ріка.
І мовчазно по світі всьому
йде тоска.
Тоскно в плесі, де гнуться сухі куниці.
Тоскно плаче вода у кущах в криниці.
Тоскно плаче, схопившись за серце, – дарма:
спазматично вмирає, дрижить на дні.
В диких іскрах яріє тьма
в гущині!
……………………………………..
Тягнуться руки
назустріч іншим.
Весь ліс зайнявся
в танку вогнів.
І тоскне серце –
суха іскринка –
летить у владний
в купальський спів!
Вогні летючі,
зринайте, сяйте,
падіть на кручі,
тремтіть вгорі!
Ви довго ждали,
щоб раз – єдиний –
спахнуть і вмерти
в солодкій грі!
В цю гарячу ніч такий на землі неспокій!
Риба в ріках скидається, ходить під самим верхом.
Десь тоскою притиснутий в ямі глибокій
повернувсь несподівано чорний сом.
Повернувсь під водою в кушірнім лахмітті –
і хвостом, як шалений, ударив у груди ріки.
Не змагайтесь, рибалки, він порве найкріпші сіті
в цю годину тривожну, в годину тоски.
Не змагайтесь, рибалки, – по схилу крутому непротоптана
стежка виводить на теплий шлях.
Не змагайтесь, рибалки, спішіть у пітьмі додому,
вас зустрінуть жінки і коханки в садах.
Що у вас на рукавах кушір – то нічого,
тільки б ви зберегли в своїм серці жагу молоду.
По дібровах, по заростях повно вогню молодого –
вся земля, як сп’яніла, в купальськім чаду!
