Одживають печальні, сірі –
Й безконечно буйна, жива
Над усім в голубім безмір’ї
Проростає трава.
Проростає, насичена кров’ю,
Однотонне, забутньо шумить,
І під шум її хочеться знову
Хвилюватись і жить.
І дивитись, як б’є без краю
Голубий прибій в далину.
О степе, я серцем вітаю
Твою тишу смутну.
Бо крізь неї з горбів похилих
Бачу й чую сили нові.
Бо минуле твоє в могилах,
А майбутнє в траві.
