Це — травень. Отже, літа пошукай —
в квадраті неба, що над головою
так гостро зрізано: де глибша синь
і ефемерне зграйне хмаровиння,
шукай його по шпарах межи стін,
де жовтостебла бадилина стромиться
і навмання пускається рости.
А там, за нашим велетенським муром, —
гукає мати — свого зве синочка,
і голос, геть і схриплий і грудний,
спізнав, що в світі — травень, в серці — радість
і літепло небес їй в очу світить
і хлюпає жага її долонь,
таких продовгуватих, як пелюстки.
Де ж ти, моя любове? Ні, не тут.
ти десь по закрайсвіту — наче бджілка,
що попід крильцями тримає ярий
пилок зажури. Де ти, сину мій?
Де ти, мій світе зимний? Де ті сосни?
Де шлях — до урвища, подалі — став
а ген на пагорбі — кощаві сосни:
вовтузяться, стенаються з морозу
і хухають в долоні?
Пошукай
довколо себе травня — не помітиш.
Анічогісінько. Але в душі —
тлум: весни, зими, осені і літа,
мов риби, кубляться.
Перерости
свою негоду. Увійди у прорість
зеленої надії.
Все не мудре —
нам краще бачити, аніж рости.
А спогади — задушать…
