День величався і пишався.
Ми ж, двоє піших пішаниць,
упали в небо горілиць,
а світ, немов горіх, розпався.
І вже ні неба, ні землі —
лиш ти одна, моя надіє,
і та не жевріє — чорніє
в опротипівнічній імлі.
Та дякувати богу — вдвох.
Наш день попереду — мов зараз.
Ще й солов’їв любовна пара
співає тьох та перетьох.
- Наступний вірш → Василь Стус – Вночі його кусали блохи
- Попередній вірш → Василь Стус – Досить крові
(Оцінок ще немає)