Лиш спомини лишилися од мене
і шерехи обжурених листів
і дещиця трудів моїх і днів
і скрики тягучких осінніх кленів.
Ти кроками ворушиш мій неспокій,
хрустить досада, мов сухий пісок,
обстукав душу торопкий твій крок,
що ліг на вірші, подуми і роки.
Стенає, мов глухонімий, Бетховен,
мов полиски викрешує з небес.
Ти ж думаєш: із мертвих він воскрес,
але не знаю, хто він нині й що він.
Бідо, не застуй білий світ, не застуй,
хай понімує стіксовий затон.
Прощай, коханий. Невідомий, здрастуй.
Свій вид з цвинтарних появи ослон.
Це ти чи він чи хто з вас двох? Не знаю.
Чи хто це в мене в узголів’ї став?
Скрипить мороз самотності. Світає.
І глипнув оком без’язикий став.
- Наступний вірш → Василь Стус – Нарешті розвидняється, світає
- Попередній вірш → Василь Стус – Були мої моління всує
(Оцінок ще немає)