Мов лебединя, розкрилила
тонкоголосі дві руки,
ледь теплі губи притулила
мені до змерзлої щоки,
сльозою темінь пронизала,
в пропасниці чи маячні
казала щось — не доказала.
Мов на антоновім огні,
не чув нічого і не бачив,
в останньому зусиллі зміг
збагнути: все. Тебе я втрачу,
ось тільки заверну за ріг.
- Наступний вірш → Василь Стус – О, скільки слів, неначе поторочі
- Попередній вірш → Василь Стус – Вік би не бачити й не чуть
(1 оцінок, середнє: 5,00 із 5)