Василь Стус – Не насушить ніхто сухарів: Вірш

Не насушить ніхто сухарів,
не майне материнська хустина…
Двійко зламаних острахом брів
і — медична машина.
Чом боїшся, товаришу Кат!
Не лякайся — не вдарю у морду.
Жаль, коли допомога швидка
зцілить душу і дуже прегорду.
Мертві більма осінніх калюж.
Мертве сонце загрузло в тумані.
Ти один. І один собі — муж,
що не звик до брехні чи благання.
Та земна хилитається вісь,
прогинається шлях, наче магма.
Пригадав. То бувало колись:
брат, сестричка, і тато, і мама.
Не пригадуй. Чого захотів?
Прожени її, лірику вражу!
Обік тебе — обличчя катів,
дуже чемні і дуже уважні.
Це — як совість твоя. (Прегірка,
престрашна вона, совість мундирна!)
Пре у допр допомога швидка —
вся зашторена — тихо і мирно.
Фраз уривки. І усмішки лиць
перехожих влітають у шпару.
На Голгофі і дурні були,
чесний хліб несучи, як покару.
Подивися на суддів своїх —
де в них очі, де брови, де губи?
Людське слово чи людяний сміх?
Гріх казати: любов тебе губить.
Гріх казати! Людина завжди
мусить бути людиною. Чесно
запізнай, коли треба, біди,
а омріяні весни, як весла,
тебе винесуть з виру. Вони ж
пронесуть повз гіркі нарікання.
Інструмент справедливості — ніж.
Мого ж злочину зброя — кохання.