Неначе дикий степовий румак,
дорога прагне стати вертикаллю,
а я дерусь по ній.
О глушина!
Як страшно здибилися зірні небеса,
і смерк, оголений і зголоднілий,
ощирив хижу пащу.
Немовлятко
довірливо вглядається в пітьму
і ручкою вимахує привітно.
- Наступний вірш → Василь Стус – Оці смереки, що стоять мов трумни
- Попередній вірш → Василь Стус – Бажання самозречення
(Оцінок ще немає)