Неначе поплавець на вічнім плесі,
котрого буйна хвиля проминає,
не беручи з собою, так і я,
мов волохатий мутлик мерехтливий,
ширяю понад течією літ.
Дивлюсь у бляклі вітражі забуті,
підведені в оранж і надсинь туги,
і так, прип’ятий вудлищем надливим,
спогадувань тримаюсь, мов життя.
А дні біжать і поплавець колишуть,
і тіпають, мов плоскінь, і ворожать
мені провалля пам’яті, котрого
не взолотити радісним зелом.
А що мене тримає? Тільки погляд,
прив’язаний до спогадів, неначе
ланці розлуки на хресті чекання,
аби не дати вмерти, ані жить.
А перед мене — вітражі забуті,
де згадувань зворотня перспектива:
днедавній день причахлим жаром гріє,
а вікодавній — спахом сотень сонць.
- Наступний вірш → Василь Стус – Ступаю анфіладами погиб
- Попередній вірш → Василь Стус – Лежить долина, вгорнута в туман
(Оцінок ще немає)