О як він прагнув, як він прагнув, неначе болю, білоти,
геть поцуратися як багнув і благодаті й ліпоти
тієї сяйної дороги, котра Голготою росла,
Дніпрові щирились пороги за байдаками — без числа.
Прогінною довкола тіла сорочка виліпляла торс,
хапливо і душа зболіла і крізь сорочку так біліла,
бо геть небес душив контрфорс і оніміла пісня пахла,
і полином і чебрецем ти став своїм передкінцем,
коли стежина, ледь підтахла, осліпла оливом-свинцем,
ти д’горі йшов і так лицем скидався на Господні лики
і був просвітно-без’язикий перед останнім рішенцем.
Архистратиг над головою тримав списа немов весло,
а рвінням поривом бровою дерзання між небес росло.
- Наступний вірш → Василь Стус – Ця вицілувана земля
- Попередній вірш → Василь Стус – Між галичі й сорок калини кущ поник
(Оцінок ще немає)