Василь Стус – Опівночі, о дванадцятій годині: Вірш

Опівночі, о дванадцятій годині,
коли вилюднілі вулиці
стогнуть, як порожні керамічні труби,
до пам’ятника, що проти Бесарабки,
з’їжджаються мовчазні машини,
вигашують світло
і на ходу засинають.
Мовчазні люди
мовчки виставляють обмежувальні щити,
мовчки переставляють годинники на 8 годин уперед
і починають мовчки шмарувати вождя.
Глухо працюють помпи
(душ розраховано на 2 години),
брудні патьоки води —
єдині сліди часу —
течуть асфальтом, сходами
і навіть Хрещатицькою долиною,
де ось уже майже 200 років
не родить ні капуста, ні помідори, ні огірки.
Мовчазні люди,
викупавши вождя,
витирають його вишиваними рушниками,
на яких мезозойські півники
ось уже 250 тисяч років
дзьобають мезозойський виноград.
Старанно витертий вождь,
чорний і лискучий, як мурин із Гани,
мовчки дякує,
мовчки вибачає святотатство,
мовчки сподівається,
що ранок,
переведений служниками на 8 годин уперед,
таки прийде —
коли не тепер,
то вісьмома годинами пізніше,
чи вісьмома годинами ще пізніше,
чи вісьмома годинами ще пізніше,
бо які б не провадили службові
переміщення білого дня,
які б не покладалися на нього
позаурочні обов’язки,
але він таки несподівано для всіх виринає,
і покищо — навіть щодоби,
хоча й невідомо,
о котрій годині саме.