Василь Стус – Піти б у ліс, де стовбури шорсткі: Вірш

Піти б у ліс, де стовбури шорсткі,
обвітрені, обшерхлі і незрадні,
і доторкнутися рукою глиці,
що відросла без мене. Віднайти
стежок забутих вимерлого світу
між давніх тьмяних голосів-подоб.
Туди, де гурт берізок на горбі
(яких там лижов пишуть середзимком!)
де паділ переярку і гойдання
святкових невибагливих бажань.
І там тебе зустріти — межи віт:
залякану і молоду і гарну
але в сльозах. Бо стали довкруги
потвори з забороненим обличчям
і так безгубо щось тобі шепочуть,
і провіщають присмерки журби.
Але далеко — далі смерти — ліс,
моє нестерпне і старе бажання
не раз згодовуване та голодне —
себе не розпізнає між подоб,
поміж намарних спроб, і кожна з них
скидається обличчям на воління,
що простягає руку і кінець
передчуває свій — і раз і вдруге,
допоки аж не зникне, бо дарма
спізнати світ, задуманий раніше,
іще до зустрічі. Отож — страшись
тих зустрічей нищівних, що одразу
навернуть на дорогу самозрад
і скажуть: згинь. І знову — згинь і згинь
потворо з забороненим обличчям,
почезни — і врятуєшся. В ганьбі
поперед смерти власної. Подоби —
ось та признака і остання грань,
котрої краще не переступати,
аби лишитися вовіки вік
собою і вивищеним, пробути
в переджитті, наприпочатку спроб
в недоновонародженні. Дарма.
Бо що це — надмір? Розкіш? Спроневіра?