Рушай убік, де справжній край душі,
де ще нема ні стежки, ані сліду.
Себе самого обійди, сновидо,
і мерву спогадів розворуши.
І віднайди оте, що, крите сном,
мов немовля, ворушиться на споді.
Усе чекає: хтось промовить — годі! —
бо обвалився вечір за горбом.
Як тяжко жити в вимерлих світах,
щоб тугою Осії голосити.
Як тяжко, вік навчаючись, не вміти
знайти між плетива правдивий шлях!
Куди спроваджує тебе політ —
нерозпізнанний, та грудний і рідний?
Коли впаду я, тихий і погідний,
і в смерті скрем’янію на граніт?
- Наступний вірш → Василь Стус – А ти, як гілочка бузку
- Попередній вірш → Василь Стус – Рясним букетом білого бузку
(Оцінок ще немає)