І серце лопнуло, як вихід із тунелю
народження,
і час відбіг, як пес,
за тридев’ять земель,
потім вертався
обачно, не спускаючи очей
від твого виду.
Надійди — і вмри,
наказую —
і він ступне слухняно
й покірно сяде на кістлявий зад.
Це перша гра
і перше ошуканство.
Ти вів, проваджений,
не знаючи кому
звірятися…
- Наступний вірш → Василь Стус – Отой зелено-жовтий суходіл
- Попередній вірш → Василь Стус – Там смерті сиві береги
(Оцінок ще немає)