Там смерті сиві береги,
там виспокоєна долина,
їй очі склеплено — і спить.
А ледь затліє жаровина —
вона останньої снаги
шукає — надбудити сина,
що в неї в головах лежить.
У неї в головах — і син,
затліється душа скипіла,
і стільки журних хуртовин,
тисячоліть мовчазних днин.
Ти, певне, ще кого схотіла?
- Наступний вірш → Василь Стус – І серце лопнуло, як вихід із тунелю
- Попередній вірш → Василь Стус – Трагічна – радість
(Оцінок ще немає)