Василь Стус – Що, коли може статись так: Вірш

Що, коли може статись так:
тобі забракне краю,
як крику, що в віки прославсь,
прорвавсь — і не вертає.
Ані луни. Лише поріг
та дим з глухого комина.
Твій світ, не ставши на порі,
справляє власні поминки.
Він і не живши, обважнів,
аж грузнуть в горі груди.
І — повели. І — повелись
твої літа-маруди.
Що, коли може статись так:
ти сам. Ти пустка в пустці.
І тільки мати пресвята
в картатій грубій хустці
з туману дивиться: давись
довіку чорним хлібом,
але не зрадь. Не схибій.
І впасти в ноги не дано,
і не дано повідать,
що все одно. Що все одно
тут зроду не розвидніє,
що так палитиме тебе
її сльоза довіку.
І як тоді? І як тепер?
І як до цього звикнеш?
І як тобі оцей поріг.
зачовганий, як шлях,
до сміху свій, близький, як гріх.
до бісиків в очах?