Василь Стус – Скит Манявський: Вірш

Вбери волосяницю
і дайся на скити,
там чарівну жар-птицю
іще впіймаєш ти.
Сувору епітим’ю
на себе наклади,
бо геть набрались диму
всі весі й городи.
Бо стільки того чаду
щодень кіптюжить твій.
Будь сам. І — Бога ради —
не супся, а світлій.
Бо подоланний світ цей.
Ти ж, богоборче тьми,
пробудь, як світлолиций,
зімшілий чар ломи.
І добувайся днища,
де, праведний повік,
веселе гробовище
майструє чоловік,
що, поцуравшись весі
й веселих городів,
згубив у піднебессі
той край, котрий любив.
Заколисавши душу,
неначе немовля,
сховав її, де пуща
й незаймана земля.
Там виросте по ньому
висока бугила,
але не ’ддай нікому
ні крихти зі стола
своїх недовідомих
попередсмертних учт.
Бо за тобою — помах
останній: з білих круч
і в небо, до блакиті,
білобородий, линь.
Земля стоїть на цвіті,
немов небесна тінь.
Хай янгольська мармиза
замурзана украй —
цілуй Господні ризи
і д’горі надлітай.
Господь тебе полюбить,
причислить до святих,
але в раю загубить
тебе щасливий сміх.