І стало тихо, і святочно, й вічно,
як смерть тебе забрала забарна.
А в пам’яті ще длань твоя заклична
і пісня псалму, древня і журна.
І сяйний погляд — неба голубого
і лазуровий шовк старечих слів.
Оце ти й є, дорого цнот, дорого
в епітим’ї впокоєних жалів.
А клір мовчить. Ніхто й не заголосить,
ніхто й не знає, де твій буде прах.
По цих мордовських рознесе вітрах
ота злоба, котрої дневі досить.
Лети ж, пожовклий золотий листочку,
світами, що угрілися в піснях
твоїх прещедрих. В льолі-сповиточку
най стріне тя Господь у небесах.
- Наступний вірш → Василь Стус – Прощайте ви, чотири мури
- Попередній вірш → Василь Стус – Такий близький ти, краю мій
(Оцінок ще немає)