Сто дзеркал спрямовано на мене,
в самоту мою і німоту.
Справді — тут? Ти справді — тут? Напевне,
ти таки не тут. Таки не тут.
Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?
Урвище? Залом? Ачи зигзаг?
Ось він, довгожданий дощ. Як з решета.
Заливає душу, всю в сльозах.
Сто твоїх конань. Твоїх народжень.
Страх як тяжко висохлим очам.
Хто єси? Живий чи мрець? Чи може,
і живий, і мрець? І сам на сам?
- Наступний вірш → Василь Стус – Досить крові
- Попередній вірш → Василь Стус – Націлений у небо обеліск
(Оцінок ще немає)
Підписатися
0 Коментарі
Найстаріші