І сто подоб нуртується. Душа
струмує, мов осіння чорна хвиля.
Лиш тужне жебоніння без зусилля
а плес — ані вітрець не зворуша.
Сядь коло берега. Під сосни сядь
і виглядай себе, іще до ери.
Кошлатиться душа, немов пантера —
таж ось вона, твоя містична падь,
якою тільки в світі ти й живеш,
якою тільки ти себе й чекаєш.
Хоч де ти? Хто ти? Що ти? Сам не знаєш
і в ста відбитках образ пізнаєш.
- Наступний вірш → Василь Стус – Про що ти мрієш, сину мій
- Попередній вірш → Василь Стус – Я горілиць до неба ліг
(Оцінок ще немає)